Дмитро Нитченко
"ВІд Зінькова до Мельборну" в-во "Байда" Мельборн,
Австралія, 1990:
"Історія
мого патріотизму ішла з самого грунту, з історії країни та підрадянського
оточення. Змалку я прочитав дещо про боротьбу Мазепи проти Москви, потім додали
розповіді діда про дії москалів в Україні, про бій під Полтавою та зраду
Полуботка й Кочубея.
Уже в Харков
іпозичив мені один робітник ще на гудзиковій фабриці "Історію української
культури" митроп. Іларіона, яка зробила на мене велике враження. А також
багато впливали життьові епізоди: в часи приходу радянської влади щоразу до
дідової хати ставили на ночівлю червоноармійців. Все то були росіяни. Все, що
вони між собою розмовляли, розповідали один одному, їхня мова, пересипана
брудною нацгіршою лайкою, якої я ніколи не чув від батька чи діда, справляло на
мене найгірше враження.
А далі бачив я
ставлення росіян на кожному кроці до української мови:"А почему не
па-русскі?" доказування, що це не мова, а "нарєчіє", арешти
найкращих наших письменників і винищення та розстріл лише за любов до свого
народу. І, зрештою, читання Шевченкового "Кобзаря" зробило на мене
найбільше враження. Скрізь я бачив протягом всієї історії й тепер ті самі
московські кривди. Прикриті брехнею й фальшивим "братерством".
Дмитро Нитченко
(Ниценко) народився 8 лютого (за старим
стилем)1905 року в м. Зінькові на Полтавщині. За 14 км від Зінькова між селами
Бірки ( за 7 км), Лютенька (за 9 км) та Лютенські Будища знаходився хутірець,
що дістав назву від прізвища його батька, де жила до революції вся родина:
батько Василь Макорович Ниценко, мати, та три їх сини: старший Володимир,
середній Дмитро, найменший – сергій. Різниця в їх вікові була всього півтора
року.
Батько, отримавши в спадщину від свого батька
15 десятин землі, невтомно працював, тому кількість своїх земель подвоїв. Якщо
навіть родина жила певний час у Зінькові, у материного батька Якова Линника, то
з весни всі родиною працювали в полі: батько орав, працював на косарці, діти
в’язали снопи, пасли овець, худобу, гребли сіно, ходили за плугом. Мати
продавала на базарі вирощену в саду та на городі продукцію. В Лютенських
Будищах на кошти батька та його рідні Ниценків була побудована
"богадєльня" – будинок для старих бідних людей. Утримували його
Ниценки аж до революції.
У Лютенських
Будищах, де жила батькова мати бабуся Лукеря, хлопці покінчали двокласну школу.
У батька було три сестри (у Зінькові Анюта Лейба, у Бобрівнику Лизавета
Дубовик, у Будищах Олександра Ниценко) та два брати Порфирій та Олександр (жив
на Кавказі).. Прізвище Ниценко, кажуть, походить від іменів Никій. Так, як
Петренко від Петро.
Хлопці навчалися в зіньківській гімназії, жили
в дідуся на Різниківській вулиці №20. Він мав 10 десятин землі, які віддавав
під пасовиська та сіножаті, а сам раніше займався різникуванням. Його 5 дочок були вчительками, дочка Галя
вивчилась на лікарку, була дружиною відомого в Харкові головноголікаря-хірурга
залізничної лікарні Дмитра Нагорного. Дід Яків Линник мав ще двох синів Бориса
і Павла. Павло випадково застрелився, повернувшись з фронту у 16 чи 1917 році,
розглядуючи у друзів пістолет.
Батько
Дмитра у імперіалістичну війну був
мобілізований і відправлений для проходження служби в Росію. Коли створено
самостійну Україну, лишивши російську армію, переїхав до Чернігова і став
вояком полку ім. Богдана Хмельникого. А
ще через деякий час повернувся додому. Знову тяжко працювали літом на хуторі.
Були неспокійні часи, кругом крадіжки, особливо по хуторах. Десь влітку 1917
року на їхній хутір вночі напали п’ять чоловік на чолі з Леонтієм Христовим,
сином господаря з сусіднього Скаженикового хутора. Вкрадене батько повернув,
знайшовши в тому хуторі. Через рік була ще одна спроба пограбування, після чого
Ниценки більше на хуторі не жили, а батьки виїхали, залишивши дітей у Зінькові,
спочатку на Донбас, а потім на Кавказ у
П’ятигорськ до батькового брата .
Старший брат
Володя з дядьком Борисом Линником пішли добровольцями до гетьмана, брат. Уже
перебуваючи на Кубані в Краснодарі, захворів на тиф і помер у шпиталі.
У перший рік,
коли червоні захопили Україну , Дмитра забрала до себе в Шилівку, його тітка
23-річна Анастасія Линник. Там він продовжував навчання в школі. Десь із 1922
року навчався в Індустріяльно-ТЕхнічній школі в Зінькові слюсарній та
механічній справі. Почав відвідувати літературний гурток "Плуг", яким
керував місцевий партієць на прізвище Кушніренко. Дмитро, хоч почав писати
вірші ще в школі, соромився їх показувати. До гуртка належав якийсь родич
Миколи Зерова Всеволод Яресько. Із Зінькова походила Марія РОмановська. Авторка
кількох книжок і сценарію "Марійка", за яким був знятий фільм. В
Зінькові в гімназії до революції вчився і Василь Вражливий (Штанько), що
пізніше був відомим письменником. Але якого знищили під час сталінського
погрому літератури.
Приїхала мати
і забрала синів у П’ятигорськ. Близько 2
років пропрацювавши на різних роботах, Дмитрові вдалося вступити в 1926 році на
третій курс українського відділення робітфаку (робітфак – середній 4-річний
навчальний заклад). Друкував дописи в українських газетах. Але через рік до
навчального закладу із Зінькова надійшов лист про його соц. походження, і він
був виключений. Поїхав у Харків до тітки. Працював на фабриці по виготовленню
гудзиків, з 1929 року по 1934 у Державному видавництві України спочатку
облікувачем, потім секретареммасового відділу. Друкував свої вірші в різних
газетах і журналах. В 1931 р. вийшла перша збірка його поезій. Знайомий з
багатьма укр. Письменниками, їх творами. Особливо добре відгукується про журнал
"УЖ" ("Універсальний журнал"), що виходив у 1928-29 роках і
був заборонений за безпартійність. В ньому співпрацювали Остап Вишня, Юрій
Смолич, Майк Йогансен, Олекса Слісаренко, Василь Вражливий (автори з т.
зв.ТЕХНОГРУПИ). цікавим був і альманах-місячник "Літературний
ярмарок" (1928-1930 ). Сам автор був членом Політфронту, угрупування
письменників,, що діяло навколо однойменного журналу, що виник у 1930 р. на
місці редакції "Літературного ярмарку". Він об’єднував колишніх
ваплітян та виробничу літературну молодь.
В книзі є цікаві спогади про переслідування письменників у 30-ті роки,
зокрема про В. Сосюру, Багряного, В.Гжицького, Капельгородського, Вухналя,
самогубство Хвильового, М. Ірчана, М. Грушевського (с.179) та ін. На перешкоді
до влаштування на будь-яку роботу ставало його соц. походження. Заробляв іноді
перекладами та друком своїх віршів. Вступив до Харківського педагогічного
інституту. Через рік працював у школах і однчасно навчався. Приймав вступні
іспити у Першому Медичному інституті, був свідком русифікації вищих навчальних
закладів, а потім і шкіл.
На початку
колективізації дістав звістку про розкуркулення і вислання його дядька з Будищ,
в якогобуло всього 15 десятин землі. Двоюрідний брат Макар збожеволів від цього
і помер у Полтавській психіатричній лікарні. Іншого дядька з Бобрівника
розстріляли в полтавській в’язниці. Розповідали, що в полтаві щоночі
розстрілювали тоді по 100-200 осіб заможніших селян. Про ті жахи писав у своїх
поезіях Юрій Клен, який теж сидів у полтавській в’язниці. У 1937 році
заарештували його рідного брата, який був у армії і засудили на 10 років. По
смерті сталіна реабілітували, виявилось, що донос на нього бувбрехливим. Але
там на застланні брат і помер.
У1940 р. закінчив
інститут. У червні 41 року був
мобілізований до батальйону зв’язку, в боях під Вязьмою потрапили в оточенняі
та в полон. В табір для військовополонених аж у білорусію гонили пішки, майже
не годували. Відпустили з табору на його прохання, враховуючи соц. походження.
"Одного разцу на початку листопада, будучи за табором за дорученням
санітарного пункту, я почув, як один німець у ранзі капітана розмовляв
російською мовою… я звернувся до нього з проханям відпустити мене додому, на
Україну. Розповідаю біографію, описую свої свої поневіряння в
"сталінському раю": смерть брата на засланні, висилка на загибель
трьох родин моїх дядьків-селян, власні поневіряння, коли мене чотири рази
викидали з праці…
Після кількох
питань… він велить прийти пізніше до комендатури . і вже того самого дня я
дістаю папірець про звільнення з полону".
Ду Харків
повертався теж пішки, зі своїм колегою – табірним лікарем, якому теж допомуг
звільнитися. Йдучи через Полтаву, довідався, що там було спалено більшовиками
в’язницю, а в ній 240 в’язнів. Весь час перебування на війні і в полоні вів
щоденник, який закінчив віршем
З ПОЛОНУ
Коли прийшла
остання вже хвилина,
Й метеликом в
руках тріпнувся "Пассіршайн",
Тоді не йти –
летіти в Україну,
Тоді додому,
серце, поспішай!
І ось я йду
безмежними шляхами,
Позаду
залишився Могилів,
І що не день,
то ближчає до брами,
До берегів
нам рідної землі.
А над шляхом,
на кожнім кілометрі
Лежать машин
розбитих корпуси,
Немов вовки
ті, визирають з нетрів,
Нагадуючи
боїв часи.
Тяжка ця путь
в чеканні і тривозі!
(я вже
сорочку й казанок "проїв")
аж ось хатки
біленькі при дорозі
всміхнулися,
як рідні, як свої.
Народе мій!
Ти муки мав досита.
Тебе тлив
голод, нівечив Сибір.
О, скільки
крови нашої пролито!
О, скільки
серць сконало в боротьбі!..
Співає знов –
і треба знов рушати.
Вже Кременчук
позаду і Лубни,
Санжар Нових
минув я теплі хати
І до Полтави
йду через Млини.
Так час
пробіг, немов на небі хмарка,
Я місяць йшов
додому з таборів;
Чи це не
чудо: я вернувся в Харків,
Я рідний знов
переступив поріг!
Та що за жах!
Я звалищ купи бачу:
Це й тут
шаліли чорні палії –
І серце знову
мукою гаряче,
І скорбне
місто височіє в млі.
В окупованому
Харкові читав лекції в організованій Просвіті. Іноді друкувався в газеті. Іноді
друкував статті чи нариси про село в газеті "Нова Україна". У 1943 році, коли фронт наближався до
Харкова, їде з сім’єю на захід. Кілька років поневірялись по таборах для
репатріантів у Німеччині. Від 1949 року живе з родиною в Австралії. Впродовж
кількох десятиліть він працює директором та вчителем українських суботніх шкіл
у Мельборні. Очолює в 50-их роках новостворену Українську Центральну Шкільну
Раду Австралії. Обирається членом управи Союзу Українських Організацій
Австралії, створива і очолював літературно-мистецький клуб ім. Василя Симоненка,
був членом Об’днання українських письменників "Слово" та очолював
австралійську філію цього об’єднання. Пише і публікує під псевдонімом Дмитро
Чуб вірші, нариси, оповідання, описи подорожей та розвідки на літературні теми.
Ще в німеччині вийшла його літературознавчак праця "Живий Шевченко",
яка дістала багато схвальних відгуків і перевидавалася кілька разів пізніше.
його гуморески з’являються під псевдонімомОстап Зірчастий. Вів широке
листування, одним з результатів якого стала цікава книга "Двісті листів
Бориса Антоненка-Давидовича". Його
дочка Леся Богуславець (псевдо) – авторка оповідань та репортажів. Його внук
Юрій Ткач – перекладач, видавець та власник висилкової книгарні
"Байда".
